Кореспондент muzspilnota.org.ua Максим Колос

Сьогодні влаштував день “The Doors”. Правильніше сказати, він сам «влаштувався». Такі дні не можна запланувати, вони приходять самі собою. Одночасно з тим, жалкував, що не зміг потрапити у на концерт у «Хліб» в п’ятницю. Тринадцятого.

Причину опишу пізніше, тим більше це відбувалось недовго, бо голос Джима відволікає він метушні щодо подробиць місця й часу. Занурююсь в це бездонне стародавнє озеро і…споглядаю власне відображення, від чого стає холодно, начебто торкаюсь шкіри велетенського змія. Але навряд чи зможу його побачити. Так само як дістатись дна: для цього необхідно «прорватись на іншу сторону». І складається враження, що Джим там був завжди, перетинаючи вечорами непрохідний кордон, щоб, ні, не «показати нам шлях до свободи», а просто «потусити». А, зневірившись, пішов остаточно, міцно закривши за собою Двері на ту сторону. Двері, які знайшов сам.

Після розпаду “The Doors” (потвора-зомбі під назвою «Riders of the Storm» до уваги не приймаються) у гурту загалом і Джима Моррісона зокрема з’явилося немало клонів. Ці хлопці не розуміли одного: щоб мати шанс досягти рівня Джима, потрібно ні в чому на нього не походити. Бо той, хто пішов його слідом, приречений жити міражами.
Але я не маю на меті викинути у віртуальний світ черговий поверхневий опус про геній Моріссона. Все викладене вище – лише спроба підвести зацікавлених до основної теми розмови. Вона стосується навіть не згаданого на початку концерту, в якому приймали участь київські гурти InMontibus, Quinsberry Shot і розрекламовані, але так і не почуті мною діджеї (який сенс писати про те, що не відчув на власній барабанній перетинці?). В «День Дверей» мене міг цікавити лише InMontibus (ось чому я жалкував за п'ятницю, проведену у пропахлій ліками кімнаті).
Цей поки молодий наполовину могилянський (вокаліст, гітарист, драммер) гурт був створений восени 2007 року першокурсником-політологом Георгієм Тихим (в народі Гоша).

При відсутності достатньої мовної підготовки бажаючому тісніше познайомитись з гуртом та його творчістю необхідно запастись чималою кіпою словників або електронним ABBY Lingvo. Переважно англомовні тексти, латинська назва, що перекладається як «В горах» і викликає асоціації духовної чистоти, сакральності поряд з натуральністю, позбавленою пластмасового нальоту цивілізації та деякою містичністю. В таких випадках необхідно остерігатись власної довірливості: можна провалитись у смислову безодню, засідка якої так красиво обставлена лицемірним пафосом. Змогу перевірити мої побоювання отримав рік тому: хлопці (і одна дівчина-клавішниця) давали свій дебютний сольник в могилянському «підвалі». Попри звичні для Підвалу проблеми з акустикою та поганий вивід вокалу, певні враження про гурт були складені: достатньо свіже звучання, суміш психоделу, рок-н-ролу, пост-панку та ще бозна-чого, смілива імпровізація. Гоша не тільки відрізнявся ексцентричним поводженням біля мікрофону, але й непоганими вміннями ударника. Щоб оцінити вокальні здібності, довелось чекати осені, коли InMontibus брав участь у концерті могилянських гуртів.

Тоді в нашому Культурно-мистецькому центрі до мене в гості і завітало відчуття «зустрів знайомих героїв». В перші миті звучання композиції, що слідувала за інструменталом, виникло враження перегляду (але в першу чергу – прослуховування) одного з концертів “Дверей”. Але потім, коли з’явилось відчуття штучності, потік асоціацій привів до фільму Олівера Стоуна The Doors. Якщо не брати до уваги дещо відмінне музичне наповнення (яке на той момент перетворилось на фон), усе інше виглядало старанним виконанням ролі Джима: від сценічних манер до тембру голосу (заради справедливості треба звернути увагу на суттєву відмінність: Гоша більше говорить, а Джим – співав). Фіналом, що остаточно увігнав мене у глибокий «дорзівський» транс було виконання довготривалого «Перетворення», яке у поєднанні манер «могилянського Моррісона» та стилізованого під готику електрооргану, створило враження своєрідного україномовного «The End». Проте занадто вже фальшивим він виглядав. Враховуючи час та обставини створення, подібні композиції вже не поглинають сповна, кружляють навколо, залишаючись чимось зовнішнім і поверховим.

Але саме в «Перетворенні» Георгій (не Гоша він!) розкрив себе у всій поетичній красі (з якою можна ознайомитись тут: ЖЖ). Шкода, що глибока, смачна поезія в комплексі з цікавими інструментальними ходами (в чому найбільша заслуга гітариста Богдана Зморовича) не змінюють загального відчуття клонованості. Звісно, творчість Моррісона як великий пласт рок-культури проявляється через «юнгівське» колективне підсвідоме у «велосипедах» багатьох молодих виконавців. Однак у випадку з вокалістом InMontibus створюється враження свідомого кроку.

Хотілося б помилятись. Тоді цілком можливо, що Георгій просто знаходиться під впливом свого кумира (чи є вони у нього?), без жодних намірів створення епатажу. У будь-якому випадку, у нього, як і гурту загалом, є Сили. Їх потрібно спрямувати на пошук власних Дверей (а ними є ми самі), а не пірнати в озеро Джима Моррісона. Можливо шлях, що приведе в Свої Гори, почався минулої п'ятниці?
In Montibus veritas!